Мене звати Марина. По-моєму, це найпоширеніше ім'я у наш час. Куди не глянеш — скрізь Марини. Думаєте, це приємно щохвилини озиратися на вулиці, бо здалося, що тебе хтось гукнув? Ну, скажіть, невже батьки не могли назвати мене якось по-іншому, ну, скажімо, Марія? Здається, різниці майже немає, всього дві літери. Але правда, гарно? А серед моїх знайомих немає жодної дівчинки з таким ім'ям. Ви, бува, не помічали, що і вдача, і зовнішність людей часто-густо залежать від того, як їх звати? Мабуть, тому мене важко відрізнити од інших, яких також через якесь, напевне, непорозуміння нарекли Маринами. Озирніться — і ви побачите натовпи шістнадцятирічних дівчат з такими ж, як у мене, карими очима, кирпатим носом і короткими каштановими косами, що закучерявилися на скронях ...

Особливо неприємно, що за все життя в мене ще ніхто не закохався. Я сама захоплювалась тисячу разів, починаючи з чотирьох років, коли звернула увагу на хлопчика Вітю, який приїхав у гості до нашої сусідки. Я пам'ятала його аж півроку. Та чоловіки дуже невдячні. Тому, не зазнавши взаємності, я остаточно розчарувалась у своїй зовнішності. А втім, так хочеться чогось незвичайного і дивовижного! Вранці часто уявляю, як я закінчую школу й їду працювати до Сибіру, у складні умови. Мама, тато й Іза стоять біля вікна і плачуть, бо вони тільки тепер збагнули, яка в них напрочуд добра дочка і сестра. У Сибіру я стаю ударником комуністичної праці і мій портрет друкують в усіх газетах. А мужній бригадир монтажників-висотників втрачає голову, закохавшись у мене. Увечері, лягаючи спати, уявляю, як завтра на вулиці мене неодмінно помітить відомий режисер і скаже, що я схожа на героїню сценарію, за яким він має намір знімати фільм. Я роблюсь зіркою екрана, і нарешті в мені прокидається довгоочікувана індивідуальність ...

Важко уявити, що дві сестри можуть бути такі несхожі, як ми з Ізою. Іза — висока, у неї розкішні густі чорні коси і класичний профіль. Ії можна навіть назвати красунею, хоча наші родичі знайшли для неї більш підхожий епітет. Вони постійно кажуть: «Ваша Іза показна дівчина, бережіть її, а то вкрадуть». Повне ім'я Ізи — Ізабелла. Мабуть, тому вона трохи схожа на іспанку. Для анкети: їй двадцять чотири роки, вона не замужем і пише дисертацію. Особам, аж занадто зацікавленим нею, можу повідомити: вона і дивитися не хоче на чоловіків. На третьому курсі в неї був химерний роман, але її обранець виявився негідником. Я підозрюю, що вона ще й досі його любить, хоча мені, ясна річ, про всю цю історію ніхто ніколи нічого не розповідав. Я просто дослухаюся до всіх сімейних розмов. Мама уболіває, щоб Іза не залишилася старою дівкою, навіть дисертація її не тішить. Тато, якщо він удома, здебільшого мовчить і втручається тільки тоді, коли пристрасті розпалюються і погрожують перетворитися на катастрофу. Тато наш — природжений миротворець, він завжди всіх розуміє і всім співчуває. Розбиратися, хто правий, а хто винний, він рішуче відмовляється. Коли його примушують стати на чийсь бік, він каже, що дуже зайнятий і що ми заважаємо йому працювати. Кожнa із нас переконана, що тато в душі підтримує саме її, що він просто не хоче заглиблювати конфлікт. Ворогуючі сторони — мама, Іза і я, причому ми з Ізою завжди заодно, а мама нас не розуміє. Вона дуже знервована жінка, ми силу-силенну разів чули, що вона прожила нелегке життя, та, як на мене, це не виправдання. Ну, скажімо, я ще буваю коли-неколи винна, а от Іза ... Дратувати її тільки за те, що вона не хоче виходити заміж за маминих протеже, принаймні, нешляхетно.

А сестра у мене дуже-дуже добра. З нею завжди можна поговорити, не ризикуючи почути нотацію. Щоправда, коли Іза розсердиться, то краще триматися від неї якнайдалі. Вона не гримає і не плаче, як мама, не грюкає дверима, як я. Вона починає шпигати словами, і цього ніхто не може витримати. Наприклад, моя подруга Лалі викликає у неї постійні негативні емоції. У Лалі тільки й розмов, що про її численних залицяльників і про те, яка вона зверхня з ними. Якось, вислухавши її, Іза сказала: «Загальновідома істина, що коли дівчина і справді має багатьох поклонників, вона їх не помічає і не робить предметом нескінченних обговорень». Лалі тоді почервоніла і більше ніколи при нас із Ізою про свій успіх у чоловіків розмов не заводила. Взагалі-то Лалі хороша, хоча часом трохи заноситься. Це тому, що через неї вмирають усі хлопчаки в нашому класі. Через незрозумілу, як на мене, причину вони закохуються колективно. У четвертому класі, пригадую, всі упадали за Ніно, у шостому — за Маро, а ось тепер — за Лалі. Якщо говорити об'єктивно, Лалі симпатична, особливо поза школою, коли її коси грайливо спадають на плечі. А фігура в неї — лялечка!

Лалі, я і ще кілька дівчаток створили своє товариство, настільки зашифроване, що воно має дві кодові назви: «Геть ідолів чоловічої статі!» і «Амазонка-79». У нас є статут, гімн і решта атрибутів, які мають неодмінно бути у порядному таємному товаристві. Немає у нас тільки печатки. Спроба вирізати її з великого шматка цупкої гуми закінчилася для нас невдало, а до хлопців, ясна річ, ми не зверталися.

Активна діяльність таємного товариства полягає в саботажі всіх заходів, ініціатива яких іде від хлопців: у танцях — тільки одна з одною на шкільних вечорах, у розиграшах у записочках або по телефону, які нам часто влаштовували представники сильної статі. Для підвищення культурного рівня ми час від часу відвідуємо кіно і театри, в основному дивимося любовні драми. Вони нас приваблюють можливістю подавати іронічні репліки і шокувати підстаркуватих дамочок, які ридають, витираючи сльози своїми носовичками.

Того разу ми дивилися «Ромео і Джульєтту». Але, треба зізнатися, наша акція самоутвердження провалилася, і вже через двадцять хвилин після початку фільму нам не хотілося когось висміювати, а наприкінці навіть найвитриваліші шморгали носом. Це була знаменна подія в історії нашого товариства: ми зазнали такої нищівної поразки, що навіть і не намагалися показувати байдужу незалежність. Однак історичне значення дня цим не вичерпувалося. Коли ми виходили із зали, я побачила на підлозі червоний потріпаний записник у червоній палітурці. «Мабуть, хтось із наших загубив ... » Я підняла знахідку. На першій сторінці чітким гарним почерком було написано: «Цхведадзе Нодарі Георгійович». Тут почувся голос Лалі: «Маришо, де ти?» Я спритно заховала записник до портфеля: а раптом дівчата почнуть з мене знущатися і перетворять цього Цхведадзе Нодарі Георгійовича на предмет моєї мрії? Наздогнавши своїх подружок, я здивувалася з їхньої незвичайної зосередженості і серйозності. Йшли вони по двоє, що само по собі було вже знаменно: адже нам не раз робили зауваження за те, що ми ходили в один ряд, не даючи людям пройти, і захоплено співали пісні протесту проти чоловічої всевладності.

— А все-таки це чудово, коли покохаєш з першого погляду і на все життя,— неголосно промовила Натела.

І ніхто не засміявся. Це було вже зовсім неймовірно.

Вдома, звичайно, нікого не було. Я походила по квартирі, постояла перед улюбленою чеканкою із зображенням дівчини зі свічкою, приміряла мамине бірюзове кольє, начепивши його на чоло і перевіривши у такий спосіб мою схожість з царицею Тамар. Потім вирішила зробити уроки і відкрила портфель. У вічі знову впав записник незнайомця. А раптом це в і н? Судячи з усього, молодий. Чимало сторінок помальовано тендітними жіночими голівками і стрункими ніжками. На одному аркушику намальоване щось таке незвичайне, що нагадує мотоцикл з крилами. Малював він добре. Йому було приблизно років дев'ятнадцять-двадцять, і він, напевне, студент, вирішила я. Легка товариська вдача. Я зараз же йому подзвоню і скажу, що записник у мене. Він спочатку розгубиться, а тоді призначить мені побачення. Умовлятиме піти із ним у кіно, але я відмовлюсь, і він проведе мене додому. А як же Іраклій? Я була закохана в ньoгo аж цілих два роки — відтоді, як прийшов у наш клас. Та він не звертав на мене аніякісінької уваги, тож моє захоплення поступово минуло і залишилась тільки звичка думати про нього, але вже без особливих емоцій. Так йому і треба! Він ще пошкодує, якщо не тепер, то через багато років. Я виразно уявила сцену зустрічі Татьяни Ларіної й Онєгіна, де в ролі Татьяни блискуче виступала я. «Но я другому отдана и буду век ему верна ... » І тут я чомусь іще більше розізлилася на Іру (так ми називали Іраклія) і взяла до рук телефонну книгу. Цхведадзе Н. Г. не було. Як це я не подумала про те, що він живе з батьками. Нарешті знайшла якогось Г. М. Коли я взяла телефонну трубку, руки в мене помітно тремтіли. До телефону досить-таки довго нe підходили, потім чоловічий голос промовив: «Алло!» Я заніміла, не могла вимовити ані звуку. На другому кінці дроту ще раз сердито скaзали «алло». Перемігши себе, зібравши залишки здорового авантюризму, я нарешті вимовила:

— Добридень. Мені потрібний Нодарі Георгійович Цхведадзе.

— Це я.

— Ви мене не знаєте ...

— Даруйте, а ви мене знаєте?

— Ні.

— Тоді навіщо ви дзвоните?

— Я знайшла ваш записник і вирішила ...

— Ніякого записника я не губив.

— Не може бути. В кінотеатрі «Руставелі».

— Зачекайте хвилинку.— Через деякий час він знову взяв трубку.— Його і справді немає. Отож, як я розумію, ви хочете повернути мені записника?

— Так.

— Оскільки завтра неділя, ви, як і я, напевне, вільні. Зустрічаємось о восьмій вечора біля метро «Руставелі».

— Я не можу так пізно.

— А скільки вам років?

— По-моєму, це для справи не має ніякого значення.

Я була розчарована і ображена. Він навіть не спитав, як мене звати.

— Гаразд. Тоді о п'ятій, тільки прошу не запізнюватися. Чекатиму не більше трьох хвилин. Тримайте в руках мій записник, я вас впізнаю.

— Ви розмовляєте таким тоном, наче робите мені послугу.

— Вибачте. Про все поговоримо завтра. Хочете ще щось сказати?

— Ні.

— Тоді до побачення.

І він поклав трубку. Його поведінка була такою несподіваною і незрозумілою, що я ще кілька хвилин не могла отямитися. Його, мабуть, підманула кохана, і він тепер не вірить жінкам. Коли ми познайомимося, він пошкодує, що так зі мною говорив. Думки про те, що можна не йти на побачення, я навіть не припускала. Хіба я могла відмовитися від справжньої пригоди, про яку так багато часу мріяла?

Наступного дня мені пощастило непомітно вислизнути з дому.

Я запізнилася на три хвилини. Більше не наважилася. Діставши із сумки записничок, я з незалежним виглядом прогулювалася біля станції метро.

— Тут продається слов'янська шафа? — почула я і від несподіванки здригнулася.

Нодарі був зовсім не такий, яким я його уявляла: по-перше, аж ніяк не красень, по-друге, не такий уже молодий (років двадцять вісім-тридцять). Обличчя тонке і розумне, як у нашого вчителя з математики, зморшки біля рота, очі серйозні і в той же час насмішкуваті, аж занадто великий ніс і важке підборіддя.

— Я, здається, вас налякав.

— Ні-ні, що ви ...

— Ну тоді ви справжня розвідниця. Сподіваюсь, ви знаєте відповідь на пароль?

— Шпигун живе на поверх вище.

— Все правильно. Ви та, кого я шукаю. Ходімо, а то на нас звертають увагу. Боронь боже, якщо засічуть!

Він узяв мене під руку, і я підкорилася. Ми дуже швидко розговорилися. Нодарі знав усе на світі. Якби я спитала, який цього року врожай у Замбії, мені здається, що він назвав би найточніші цифри. На кожне питання він мав свою власну думку й висловлював її різко і безапеляційно. Чимало його стверджень, напевно, можна було спростувати, але він настільки перемагав мене своєю ерудицією й авторитетним тоном, що сперечатися з ним я не наважувалась.

Нодарі сприйняв мене всерйоз, і це було дуже добре. Він по-справжньому цікавився, ким я хочу стати, і не сміявся, коли я сказала, що фізиком. Він навіть не сказав звичайного: «А, нова Марі Кюрі... » Він тільки уважно подивився на мене, а потім враз усміхнувся:

— Вам буде дуже важко. Ви гарна дівчина. А маючи таку спеціальність, ви перестанете бути жінкою або не досягнете успіху на обраному шляху. І те, і друге досить сумне.

Якщо щиро, мені це сподобалось: він вважає, що я гарна. А щодо науки, то я мала твердий намір довести, чого варті жінки. Доводити цю непохитну для мене істину я мала намір досить стійким захисникам патріархату, які стверджують, що жінку створено для пелюшок, прання, куховарства та інших негідних чоловіка справ.

Ідучи парком Комунарів, ми побачили двох літніх людей, що грали у теніс.

— Подивись, сміх, та й годі,— сказав мій попутник і, розпрямивши плечі, продемонстрував свою спортивну фігуру. Це було прикро і несправедливо. Я згадала свого дідуся, маминого батька, який учив мене грати в бадмінтон: він щоразу весело сміявся, коли не міг наздогнати воланчик. Саме тут я звернула увагу на те, що Нодарі поводиться так, наче впевнений у безмежній владі наді мною: він, ніби господар, поклав руку на мої плечі, і варто мені було на мить одвернутися, як він, торкнувшись підборіддя, повертав моє обличчя так, щоб я дивилась йому у вічі.

Я заквапилась.

— Ви встигнете. Зараз візьмемо таксі.

Виходячи з машини біля свого будинку, я побачила на балконі маму. Буде скандал.

— Чекаю на вас завтра о шостій на тому самому місці.

Машина поїхала. Мама пішла з балкона. П'ятнадцять сходинок я подолала з великим трудом. Мама вже чекала мене на майданчику біля сходів.

— Де ти була? Хто цей чоловік?

Так я й гадала. В їдальні тато й Іза пили чай.

— Відповідай негайно.

— Я нічого не скажу. Це моя справа.

— Ти чуєш, це її справа! Шістнадцятирічна шмаркачка роз'їжджає в машині невідомо з ким.

І мама почала. Це тепер години на дві щонайменше. Я вибігла з кімнати і зачинилась у ванній. Раніше за таких сцен я плакала. Тепер сліз не було. Тільки дуже все це принижує. Чому мені не можна щось вирішити самостійно! Чому мама нікому не вірить? Я почала роздивлятися на себе в люстерко — обличчя сердите, очі червоні. Добре, що ніхто мене не бачить. От захочу і не вийду звідси. Наллю ванну по вінця водою, ляжу в неї і лежатиму тут до ранку. Тоді я напевно застуджусь і вмру.

— Виходь, донечко. Ніхто тобі нічого не скаже. Це мама від хвилювання так. Вона не хотіла тебе образити. Ти також неправа. Навіщо так грубіянити? Виходь, питимемо разом чай.

Мені стало шкода себе, і тата також, і Ізу, і маму, і взагалі всіх людей на землі. Я поплакала, тоді вмилась і вийшла. Чай для мене стояв на столі. Всі мовчали.

— Я пригадав один випадок,— промовив тато.— В інституті у мене був добрий товариш. Він із першого погляду закохався в нашу однокурсницю. Час був нелегкий. Щоб повести її в кіно, він по два-три дні сидів напівголодний. Раптом з'ясувалось, що в кімнаті гуртожитка, де вона жила, почали зникати речі. І в цьому звинуватили мого друга, а його кохана не заступилася за нього. Ми не могли повірити у це жахливе звинувачення і почали шукати злодія. Уявіть собі, що крала та сама дівчина.

Він підвівся і вийшов на балкон. Мораль: кохання з першого погляду завжди помилкове. А як же тоді Ромео і Джульєтта?

Вже у ліжку я почала відверто розмовляти з Ізою. З нею можна про все говорити не приховуючись, вона ніколи нічого не випитує і не висловлює своєї думки.

— Ти знаєш, він мені зовсім не сподобався. Він дуже сильний і пригнічує мене. Не пригнічує, а навіть не знаю, як це назвати ...

— Я розумію,— сказала Іза.— Однак тобі цікаво, що з цього буде.

— Ні-ні, не в тому річ. Мені, звичайно, цікаво, але не це головне. Розумієш, він наче гіпнотизує мене. Читаючи книжки, я уявляю себе в ролі героїні, але не ототожнюю себе з нею. Уявляю ситуації, яких у моєму житті не було і не буде. А якби раптом таке сталося, я поводилася б зовсім по-іншому. Наша вчителька з літератури це дуже добре пояснювала. Я тепер наче про себе читаю книжку, бачу себе збоку. Так має поводитися закохане дівчисько. Але ж я в нього не закохана. Мені подобається хлопець у нашому класі. А цей ні. Але я не зможу так просто не прийти на побачення. Це було б нечесно, так би не вчинила героїня книжки про мене. Вона має викликати тільки любов і захоплення. Мені важко все це тобі як слід пояснити. Він дуже самовпевнений, мені це не подобається, я хочу його провчити, тільки так, щоб він не образився, а перейнявся до мене повагою, бо навіть якщо я його не побачу, то повинна знати, що він про мене гарної думки. Ти не уявляєш, як мені необхідно комусь подобатисяl Тітонька Ціала кілька днів тому сказала, що я маю ходу, як у цариці Тамар. Після цього у мене цілий тиждень був гарний настрій.

Іза встала з ліжка, підійшла до мене і обійняла за плечі. Вона пестила мене по голові і примовляла: — Моє мале дурне.

І це було приємно.

— Знаєш що, хочеш, я завтра піду з тобою? Як він здивуєтьсяl — раптом запропонувала Іза.

— Гаразд. А я йому скажу світським тоном: «Даруйте, це представник нашої родини, даруйте, він хоче скласти на вас характеристику».

— А я візьму ручку і почну заповнювати його анкету — рік народження, зарплата, на що хворів у дитинстві, одружений чи ні, скількох дітей має тощо.

— А якщо він і справді одружений?

— Тоді ми покличемо його дружину, а вона йому покаже.

Ми сміялися до сліз, поки не почули сердитий татів голос:

— Ану мерщій спати, а то відлупцюю.

Вночі мені снилась вчителька з літератури, яка викликала мене, а я нічого не могла відповісти, хоча добре знала урок. Іраклій мені підказував, але що, я не чула.

Наступного дня я затрималась у школі — були комсомольські збори. Обговорювали негідну поведінку двох дівчат із сьомого класу, які підробляли оцінки в журналі.

Додому я прийшла о четвертій годині. Десь о п'ятій прийшла Іза. Ми обидві почувалися незручно. Може, не варто йти нам удвох? Може, взагалі не піти, і край? Ні-ні, ще подумає, що я злякалась. 0 пів на шосту я підійшла до Ізи:

— Ну що, ходімо?

Іза уважно подивилась на мене:

— Може, тобі буде незручно?

— Але ж ми вирішили. Ходімо, я вже готова.

Ми побачили Нодарi здалеку. Іза зупинилась.

— Залишусь тут,— сказала вона.— Я його знаю.

— Незручно, адже він нас уже побачив.

— Все одно.  

— Ходімо. Дарма що він твій знайомий. Тим краще. Ми досхочу познущаємось з нього.

— Це не просто знайомий.

І тут я збагнула:

— Ізо, це він? Ну, той, про кого ви з мамою говорили ...

— Так.

Виходить, це у нього була закохана Іза протягом усіх цих років, хоча він і образив її. Я геть нічого не розуміла. За віщо, питається, його кохати? Адже він недобрий. Саме недобрий. Зрештою я знайшла потрібне слово. А якщо і він також її любить, хоча й боїться зізнатись у цьому навіть самому собі? Може, він просто сором'язливий. Мені зробилося смішно від цієї думки. Він — і сором'язливий. Але, з другого боку, як можна Ізу не любити? І раптом в мене наче дідько вселився. Я потягла її за руку, і вона неохоче підкорилась, наче я була її старша сестра.

— Добридень, Нодарі. Це моя сестра Іза.— Його очі були байдужі.— Ви просили вас помирити, то я її й привела. Щоправда, мені довелось обманути її, щоб це зробити. Вона і тепер, коли побачила вас, не хотіла йти. Сподіваюсь, ви її більше не образите.— Я повернулась, та Іза схопила мене за руку.

Я безпорадно обдивилася довкола і враз побачила неподалік від нас Іраклія. Він когось видивлявся. Це був порятунок.

— На мене чекають,— швидко сказала я і вирвалась із Ізиних рук. Підбігши до Іраклія, вхопила його під руку і квапливо прошепотіла:

— Ходімо, все поясню за рогом. Дивись на мене закохано.

Він, нічого не розуміючи, втупився в мене. Якщо хотіти, то його можна було сприйняти за закоханого, але тільки якщо дуже хотіти. Коли ми завернули за ріг, він зупинився.

— Ну то, може, ти все-таки поясниш, що сталося?

— Велике тобі спасибі, ти мені дуже допоміг. Мене хотіли затримати, а я сказала, що на мене чекають.

— Хто хотів затримати?

— Сестра.

— Авжеж, серйозний випадок. Як на мене, то тобі не завадило б показатися лікареві.

— Зачекай-но хвильку.

Я визирнула з-за рогу. Вони все ще стояли на тому самому міcцi. Уявляю, як вони почувалися. Я, мабуть, просто дурепа. Хіба з цього може щось бути? Він їй зараз скаже, що ні про що мене не просив, і вони розійдуться. Мені треба було залишитися з ними, трохи потеревенити, запросити їх у кіно, і вони самі помирилися б.

— До речі,— почула я Іракліїв голос,— у мене там призначено побачення, отже, я пішов.

— Ні-ні, якщо вони тебе побачать, усе летить шкереберть.

— А якщо мене не буде на місці, то в мене все полетить шкереберть.

— Яка мила парочка! — пролунало поряд. Це була Лалі. Як завжди, дуже вчасно.— Тебе можна назвати ренегатом, Маришо.

— Чому?

— Ти вже забула? Ну і ну! Завтра дівчата збираються у мене. Та ти можеш не приходити.

— Слухай-но, Лалі, це ж ніяке не побачення. Ми зустрілися зовсім випадково.

— Тому він півгодини крутився біля магазину, аж поки ти не підійшла.

— До речі ... — це вже Іраклій,— я чекав не на неї, а на тебе.

— Неправда! — Лалі від злості аж закричала.— Я на побачення не ходжу. У мене справи. Теж мені герой-коханець! — Вона повернулась і пішла геть.

— Taк, серйозні неприємності.— Я почувалась не дуже добре.— Лалі і справді може настроїти проти мене дівчат. Вона їм таке розкаже — і не поясниш, що й до чого. Але ти їй надаремно сказав, буцімто чекав на неї. Вона ще більше розсердилась.

— А я й справді чекав на неї. Вона сама підійшла до мене на уроці фізкультури і каже: «Приходь до метро «Руставелі» o шостій».

— Не може цього бути. Вона у нас найбільший прихильник моралі.

— У кого — у вас?

— У товаристві.

— А що це за товариство?

Я збагнула, що проговорилася.

— Це секрет. Не можу, даруй, сказати. Отже, ти через мене маєш клопіт. Та якби я знала, що саме Лалі ... Ти не сердься. Хочеш, підемо зараз до неї додому і там усе пояснимо. Вона образилась тому, що вирішила: ти покликав мене спеціально, щоб принизити її. Зачекай хвилинку.— Я знову подивилась за ріг. Іх уже не було.— Шлях вільний. Ходімо до Лалі.

— Ні, не хочу. Зрештою, не я її запрошував. Уявляєш, це вона стежила, що я роблю. Якби не ти, то вона, мабуть, і не підійшла б. Тепер я все зрозумів. Прибіг як дурень. Адже добре знаю її підступну вдачу. Коли вона це вчора сказала, знаєш, як я здивувався. Я враз збагнув, що тут щось не те. Мабуть, це вона розігрувала мене по телефону.

— Ні, це я,— довелось мені признатися.— Але вона при цьому була присутня. Чому ти неправильно підказав Ніно, коли вона стояла біля дошки? Тільки не кажи, що помилився. Ти ж у математиці розбираєшся.

— Я жартував. А чому вона дурниці меле? Нормальна людина не скаже, що логарифм нуля дорівнює нулю. Усім відомо, що нулю дорівнює логарифм одиниці.

— А вона цього не знає. І це було нечесно. Якби на хімії тобі так підказали ...

— Гаразд, я визнаю свою помилку. То через те ви так проти мене? Не чекав на таке від Лалі ...

Ми помовчали.

— Ну, я пішла.

— Зачекай, я не хочу йти додому. Сьогодні у батьків гості. Хочеш, підемо в кіно?

— Ні. На мене чекають удома. Вчора я трохи запізнилась, так мене мало не з'їли.

— А хочеш, я покажу тобі місце, де ведуть археологічні розкопки? Це буде недовго. Дуже цікаві руїни. Самих черепів людських близько сотні знайшли. Кажуть, що там битва була. Вони багато чого знайшли. Зовсім недалеко, у ботанічному саду.

— Ти маєш на думці фортецю?

— Авжеж.

— Я про це чула. Дівчата розповідали. Ну гаразд, тільки щоб о дев'ятій я була вдома. Встигнемо?

— Ти вдома будеш о восьмій. Не хвилюйся.

Ми пройшли тінистими вулицями. Щоб попасти до ботанічного саду, треба було подолати ще невеличку гірку і тунель, призначений на випадок війни під бомбосховище. Про тунель ходили чутки, від яких аж подих перехоплювало: нібито там живуть привиди. Ми промчали ним з галасом. Мабуть, цим відігнали всіх посланців потойбічного світу, бо жодного із них не зустріли.

У саду нас підхопив подув вітру, розкуйовдив мені коси. Як це було чудово! Я почувалася індіанською жінкою, яка дряпалася кручами, щоб попередити рідне плем'я про наближення ворога. Поряд зі мною був мій коханий, він поведе людей у нелегкий бій. Ось зараз просвистить куля, я впаду і скажу йому охололими губами: «Іди, наш народ важливіше, ніж я, нехай завжди будуть з тобою моє благословення і любов».

— Не впади, тут дуже слизько. Тримайсь за мене.

Я подивилася вниз. Мені захотілося стрибнути й летіти, щоб аж вітер свистів у вухах, і, не долетівши до землі кількох сантиметрів, перетворитися на метелика ...

— Ось ми і прийшли.

Перед нами була фортеця. Напівзруйновані амбразури. А довкола кирки і лопати, чиясь забута куртка, що висіла на стіні, черепки, биті пляшки, купа кісток, траншеї ... Шум вітру і шелест трави.

— Спустимось униз?

— Ні, не хочу. Звідси все добре видно.

Я боялась наблизитися: здавалось, вся ця таємно-загадкова картина зникне, розпадеться на малесенькі шматочки, якщо ми доторкнемось до чогось.

Ми сіли на камінь. Час минав непомітно. Контури фортеці червоніли на тлі зеленого і коричневого. Сутеніло. Було так добре, що мені бракувало сил підвестися. Нарешті ми встали і пішли.

— Доганяй! — гукнула я і побігла.

Мимо проносилися дерева і кущі, перелякано злетів якийсь птах, світ начебто витягнувся у довжину і перетворився на нескінченну дорогу, що вела нас під укіс. Позаду я чула важке Іраклієве дихання. Ось-ось дожене! Цікаво, а що він тоді зробить? Його рука торкнулася моєї. Ми зупинилися, захекані, і почали сміятися.

— Покажіть ваші документи.— Поряд стояв міліціонер. Цього тільки нам і не вистачало.

— У нас їх немає.

— Доведеться пройти до відділення. Хіба ви не знаєте, що після сьомої тут перебувати не дозволено? Сад зачинено. Що ви тут робите о такій годині? Ну й молодь ... Щоразу хоч одну парочку, але затримаю. А ви ще зовсім діти і йдете удвох у сад. Навіщо, питається? Бігають тут, у схованки грають, наче вдень не можна. І куди тільки дивляться ваші батьки. Я своєму синові кажу, щоб о сьомій годині був удома, і він приходить. А йому вже п'ятнадцять років ... Добре, що не маю дочки. Хто тепер упорається з цими дівчатами?

Він ще щось буркотів собі під носа, ведучи нас. Кремезний, втомлений не молодий уже чоловік. Від страху я ледь переставляла ноги. Я уявила, яка принизлива буде сцена, коли міліціонер приведе мене додому. Може, втекти? Високі кипариси у сутінках здавалися чорними. У невеликому басейні плавало латаття. Воно відсвічувало сріблом на темній поверхні води. Ось і вхід у тунель. Міліціонер вивів нас із ботанічного саду.

— Ідіть додому, і щоб я вас тут у такий час не бачив. Ще раз побачу, повідомлю і батькам на роботу, і в школу. Ви вільні.

Ще хвилину мозок не сприймав змісту останніх слів, та потім, як за командою, ми кинулися бігти. В очах щось різало.

— Ти що, плачеш? — чула і не чула я Іракліїв голос. Враз пригадалися всі образи і навіть двійка з біології. Чим більше намагалась заспокоїтися, тим сильніше текли сльози, поки я вся не розчинилась у них і не перетворилась у дощ, що накрапав.

— Ось бачиш, це ти викликала дощ,— сказав Іраклій,— тепер ми змокнемо.

— Нічого, зате мама не здогадається, що я плакала. Ми засміялись, і раптом Іраклій обійняв мене.

— Котра година? — спитала я.

— Вже початок одинадцятої.

Я уявила, що діється вдома. Мама бігає по кімнаті і ридає, а тато її заспокоює. Цікаво, Іза вже дома? Вперше за весь вечір я подумала про Ізу, але тут же про неї забула, бо Іраклій подивився мені у вічі і ми поцілувались. Це сталося зовсім невимушено, без будь-яких роздумів. Потім ми мовчали, і він прибрав з моїх плечей свою руку, наче розгубився. Чи це я скинула її?

— Мене виженуть з дому,— промовила я, щоб розраяти тишу. Він не відповів. Так ми і розлучилися біля дверей мого будинку. Я побігла, жодного разу не озирнувшись.

— Прийшла нарешті. Вчора якийсь чоловік, сьогодні цей Іраклій. А ти ще її захищаєш! Маленька негідниця!

Вона мене вдарила, о боже мій, вона мене вдарила! А мій тато дивився на все це і мовчав. Геть звідси! Я вибігла знову під дощ і зупинилась. Куди йти? Що за божевільний день. Сіла на сходинках. Обличчя пашіло. Я  знаю, що зараз зроблю. Піду і втоплюся. Тоді вони пожалкують. А Іраклій?

— Невже вони тебе і справді вигнали?

Він сидів поряд зі мною.

— Ні, я сама пішла. Вони так кричали. По-моєму, їм подзвонила Лалі і щось сказала.

— Ходімо.

— Куди?

— До мене додому.

— Ні, не піду. А ти йди, залиш мене.

— За кого ти мене вважаєш? Я тебе не залишу.

— Я хочу їсти,— зізналась я.

— І я.

— Але все уже зачинено.

— Може, на вокзалі щось буде?

На вокзалі була сила-силенна людей, на нас ніхто не звертав уваги. Іраклій подзвонив додому, сказав, що ночувати не прийде, і поклав трубку, боячись розпитувань і нарікань. Це я наполягла, щоб він подзвонив: батьки хоч трохи будуть спокійніші. Потім ми по черзі спали на лаві у залі чекання. Вранці Іраклій одвів мене додому, щоб я попоїла і взяла речі. 0 шостій ми домовились зустрітися. Він сподівався дістати гроші, щоб я поїхала в Ригу до своєї бабусі. Я вирішила, що вдома не залишусь.

На столі у вітальні лежала записка. Ізин почерк: «Люба матусю! Прости мене, якщо зможеш. Мабуть, Мариша тобі все розповіла. Все було, як і тоді ... Варто було його побачити — і знову відчула себе сповна у його владі. Він це, ясна річ, зрозумів і призначив побачення на завтра. Потім, коли я залишилась сама, все обдумала. Досить з мене пережитого. Вже купила квиток на поїзд, сьогодні виїжджаю. Коли влаштуюся, напишу. Бережіть Маринку. Цілую».

Я відчинила двері шафи. Ізиних речей не було. І все це наробила я. Іза більше не житиме з нами. Як же без неї? Я вже забула, що збиралась їхати. Треба її знайти, повернути. Та куди бігти? Ну, знов розхнюпилась...

Я прокинулась від тихого маминого голосу. Вона розмовляла по телефону.

— Коли я повернулась із школи, вона спала. В школі я бачила цього хлопчика. Його мати також там була. Ти знаєш, усе гаразд. Він її так захищав, мало не кидався з кулаками. І це в директорському кабінеті. Вони ночували на вокзалі, уявляєш? Кажеш, що вона викапана я? Ну, годі ... Не треба про це. Зрештою, вона моя дочка, я її люблю не менше за тебе, тому й нервую. Іза? Ти швидше приходь, я боюся, що збуджу дитину. Ні, я не говоритиму з нею. Нікуди вона не поїде. Я не пущу.

Ну от, знову «не пущу». Хіба я мала дитина? Я тихенько підвелась і визирнула у вікно. Іраклій сидів на лавочці. Другий поверх, трохи зависоко. Все одно почекаю на тата надворі. Я вскочила на підвіконня і стрибнула вниз.

 

Світанки над Курою

Оповідання молодих грузинських письменників

Киів, Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1981